Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної  науки в Україні

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної  науки в Україні — надто  широка й об'ємна тема, тому, аби сформувати початкове уявлення про неї, необхідно  проаналізувати одну з найважливіших  її проблем, а саме, розвиток доктрини "правової держави" в юридичній  думці України.

Історія розвитку правової державності  у вітчизняній юридичній думці  починається з розвитку ідеї обмеження верховної влади в державі, зафіксованої у перших, що дійшли до нас, пам'ятках давньоруської юридичної літера¬тури. Осмислення державно-правових проблем в давньо¬руській юридичній думці проводилось на конкретному соціальному матеріалі. Верховна влада в державі з самого початку свого виникнення була обмежена владою боярської думи і народних зборів (віча).

На відміну від мислителів Київської Русі, що ставили пи¬тання про відповідальність князя тільки перед Богом, в період утворення  Російської централізованої держави  вер¬ховна влада вже обмежується  як моральними, так і юри¬дичними  нормами, шляхом взаємних зобов'язань  правителя й підданих, причому останні вважались як вільні індивіди.

У середині XVI ст. у сфері  юридичного мислення з'яви¬лись висловлювання, засновані на ідеях природних  прав особи і її відносної незалежності від верховної влади пози¬тивним  законом. Ідеали природного права в Україні від¬стоював наприкінці XVI — на початку XVII століття

І. Вишенський. Вільнодумницькі  ідеї тут розвивались і зміцнювались завдяки утворенню козацьких  поселень, не¬залежних, у певному  розумінні, від феодальної держави. Сама поява такої воєнізовано-владної  структури, як Запо¬розька Січ, була викликана, в кінцевому підсумку, не¬обхідністю захисту свободи той мірою, як це визначали тодішні політичні і моральні інституції. Відповідно до пи-тань державотворення та встановлення демократичних ін¬ститутів велике значення мали ідеї, що проголошувалися Конституцією Пилипа Орлика, повна назва якої була "Пак¬ти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозь¬кого", від 10 травня 1710 р. В ній визнавалося право українського народу на власну державу, у загальному пла¬ні обґрунтовувалася ідея поділу державної влади на зако¬нодавчу, виконавчу і судову, особливо підкреслювалася роль представницького органу — Ради, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні рад¬ники від всіх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького".

Принципи природно-правової теорії розвивали як російські, так  і українські просвітителі (С. Десницький, Я. Ковельський, М. Новиков, І. Третьяков, Д. Фонвізін, О. Куніцин та ін.), декабристи, демократи. Саме вони роз¬робили два  критерії щодо обмеження суб'єктивізму  і сва¬волі у здійсненні верховної влади: нормативний і орга¬нізаційний. Воля правителя обмежена, насамперед, зако¬ном, причому в це поняття вкладається найширший зміст (релігійний канон, моральна заборона, юридична настано¬ва, звичай). Крім того, одноосібна воля правителя обмеже¬на волею колегіального органу. На Русі воля князя чи царя практично завше певною мірою врівноважена волею радника, Думи, Соборів і т. ін. Таким чином, постійне протиборство одноосібного і колегіального начала у функ-ціонуванні верховної влади вочевидь спостерігається і в сучасних державах.

У розвитку доктрини "правової держави" велику роль відіграли тогочасні  вчення представників різних юридичних шкіл, що існували на той час (юридичного позитивізму — О. Градовського, О. Романовича-Славатинського, М. Рен-ненкампфа, ф. Тарановського та ін., соціологічного пози¬тивізму — М. Капустіна, М. Коркунова, М. Ковалев-ського, О. Кістяківського та ін., психологічної школи — Л. Петражицького, синтетичних підходів — О. Алексєєва,

С. Котляревського, П. Новгородцем, Б. Кістяківського, М. Палієнка та ін.).

Також варто визнати, що процес формування доктрини "правової держави" в Росії і в Україні відзначався великою суперечністю. З одного боку, в них були відсутні правові традиції, що створювало сприятливі умови для збереження самодержавних начал в управлінні країною. З іншого боку, після реформи 60—70-х років XIX ст. набув динамічного, хоч і не завжди послідовного, розвитку процес лібера¬лізації у політичному житті країни, що не могло не позна¬читися на темпах розробки теоретичних і практичних проблем правової державності, які на рубежі XIX—XX ст. були досить високими і не поступалися зарубіжним. Так, без сумніву може ввійти до золотого фонду історичного політичного досвіду людства позиція вчених, які вважали, що державна влада обмежується конституцією (О. Градовський, В. Гессен, М. Малицький). Дійсно, у самому факті наявності конституції вже закладено визнання народом держави, як можновладцями — своєї більшої чи меншої обмеженості у здійсненні влади.

На думку інших учених, державна влада обмежується встановленими  законом конкретними напрямами  і форма¬ми діяльності органів державної влади (О. Алексєєв, М. Палієнко, С. Котляревський, Б. Кістяківський, А. Жилін, ф. Тарановський). Цілком логічна і позиція авторів, які вважали засобом обмеження органів державної влади межі, що визначаються закономірностями соціально-психо¬логічного життя людей, а також системою моральних кате¬горій (С. Котляревський, Б. Кістяківський, М. Лазарев¬ський, П. Новгородцев, Є. Трубецькой, М. Бердяєв). Ви¬рішення питання зводилось до обґрунтування юридичного обмеження держави її власними законами, що є виражен¬ням волі держави, і насамперед, правової ідеї як незалеж¬ної від держави психічної сили, яка є зовнішнім авторите¬том для самої держави. На думку інших авторів (М. Коркунов, Ф. Кокошкін та ін.), державна влада має бути обмежена "правами громадянської свободи".

Отже, можна резюмувати, що думки російських і ук¬раїнських дореволюційних юристів щодо основ  і шляхів правової єдності державної  влади не були одностайними, хоч  ця ідея була присутня. Відмінність  підходів можна пояснити, насамперед, відмінністю філософських поглядів учених і методологічних прийомів щодо пояснення суті держави і права. І як результат у різних аспектах, з тією

чи іншою мірою конкретності, розроблялась загальна де-мократична ідея правової державності. Конкретно  ж можна виділити позитивістський, соціологічний, нормативно-соціо¬логічний (як синтез юридичного позитивізму і неокантіантства), психологічні напрями, а також концепцію пра¬вової держави, сконструйовану представниками етичного нормативізму.

 

Список використаної літератури:

1.    Кельман “Загальна  теорія права”. Київ 2002 р.

2.    Котюк “Основи  держави і права” Київ 1997 р.

3.    Бармак “Основи  правознавства”

4.    Додоров “Основи  правознавства” 1997 р.

 

Наступна конференція

Відгуки

Форум

Дев"ята Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Науковий потенціал 2013»

Научные конференции Наукові  конференції

 

 

 

 

Головна » Архів » Соціум. Наука. Культурa

Круглова А. Є. РОЗВИТОК ЮРИДИЧНОЇ  ОСВІТИ ТА НАУКИ В УКРАЇНІ

Рубрика: Соціум. Наука. Культурa, Право

 

Студентка Національного  Університету «Юридична академія України  імені Ярослава Мудрого», факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України, Круглова Анна Євгеніївна

 

м. Харків

 

РОЗВИТОК ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ ТА  НАУКИ В УКРАЇНІ

 

           Освіта - один з найдавніших соціальних інститутів, що  викликана потребами суспільства відтворювати  і передавати знання, уміння, навики готувати нові покоління для життя, готувати суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта - складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта інтегрує різні види навчальної  і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспільства.

 

          Юридична наука - одна з найстаріших  суспільних наук. Історичне виникнення юридичної науки пов'язане з виникненням та розвитком права. Перші системні відомості про державу та право викладені у працях визначних мислителів Стародавньої Греції - Платона та Аристотеля. Значний внесок у розвиток юридичної науки зробили юристи Стародавнього Риму, які визначили правові поняття і конструкції. З того часу юридична наука має велике значення в житті суспільства, що проявляється в її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільне життя.[1 ]

 

          Розвиток освіти та науки в  Україні має свої етапи становлення  та розвитку.

 

Східні слов'яни у VI-IX ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей до 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток - до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

 

         Найдавнішою  вітчизняною літературною пам'яткою,  в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037- 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Цей твір мав морально-патріотичне спрямування.

 

        Вищим  досягненням педагогічної думки  Київської Русі є «Повчання  дітям» Володимира Мономаха (1096 або  1117р.), створене за аналогією до  «Повчання дітям Ксенофонта».  Це перший у середньовічній  Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти.

 

        Великий  князь Київський Ярослав Мудрий  вважається фундатором книжності,  вченості і освіти в давній  Україні-Русі. В "Повісті минулих літ " говориться: "Любив Ярослав книги . Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецького на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості . Велика користь від навчання книжного. Книги - мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах - бездонна глибина . В книгах - світло мудрості ."[2 ]

 

          В давній Україні була створена  унікальна й самобутня вітчизняна  освітньонаукова система, яка  увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи - академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духовної, військової, світської, наукової еліти.

 

          З підвищенням значення права у житті суспільства суттєво розширились межі правової діяльності в сферах державного будівництва, економіки, забезпечення суспільного порядку, а відтак значно збільшився престиж юридичної професії. Якщо раніше мережа вищих навчальних закладів зосереджувалася в основному у містах Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Одесі, то на сьогоднішній день фахівців з вищою юридичною освітою готують в багатьох інших містах України. Основними принципами ООН щодо суспільної ролі і місця правника визначено, що юрист - це відкрита та доступна для клієнта особа, яка на засадах здобутої кваліфікації та дотримання високих стандартів моральності і професійної етики здійснює діяльність, спрямовану на захист прав та законних інтересів клієнта з урахуванням публічного порядку держави. Звідси основними завданням вищої юридичної освіти є надання належної професійної кваліфікації (знання правового порядку держави та уміння застосовувати законодавство при вирішенні справ) у поєднані із вихованням професійних ідеалів та поваги до морального обов'язку, прав та свобод людини, а також постійне підвищення професійних навичок юристів, підвищення гарантованості індивідуальних та колективних прав людини відповідно до Рекомендацій Ради Європи щодо свободи здійснення юридичної професії.

 

         За  статистичними даними Управління  координації правової роботи  та правової освіти Міністерства  юстиції, на сьогодні в Україні  створено більше 300 вузів, що здійснюють  підготовку юридичних кадрів. У зазначених навчальних закладах правовим навчанням охоплено близько 340 тисяч студентів (усього в Україні проживає близько 11 мільйонів молодих громадян). Щороку кількість юристів збільшується приблизно на 70 тисяч спеціалістів-правників.[ 3 ]

 

Юридична освіта в Україні  базується на таких принципах:

 

       По - перше, безперервність та поступове ускладнення навчального процесу. Безперервність полягає у тому, що кожна навчальна дисципліна є логічним продовженням попередньої.

 

       По - друге, поєднання загальних та спеціалізованих знань у процесі навчання. Всім студентам юридичних закладів даються знання, необхідні для юриста будь-якого профілю, які складають базову основу юридичної освіти.

 

       По - третє, поєднання теоретичного та прикладного у юридичному навчанні. Виявляється в апробації теоретичних положень на практиці, у максимальному наближенні юридичного навчання до життєвих реалій, у вирішенні конкретних ситуацій за допомогою та урахуванням фундаментальних досліджень сучасної юридичної науки.

 

      По - четверте, творчий підхід до розв'язання наукових проблем та практичних ситуацій. Прищеплення студентам почуття зацікавленості до нового, прагнення до творчого пошуку шляхів розв'язання визначених завдань на основі глибокого осмислення правових та інших соціальних явищ, з використанням сучасної методології. Виховання нетерпимості до догматизму та схоластики.

 

      В Україні  істотні суспільно-економічні зміни  90-х років обумовили й зміни  у сфері юридичної освіти, на  яку було покладено місію підготовки правників для розбудови української державності.

 

      Перед історико-загальнотеоретичними  дисциплінами у системі юридичних  наук сьогодні постає важливе  завдання по оновлення свого  змісту, переорієнтації на дослідження державно-правової реальності під кутом загальновизнаних взірців демократії,функціонування соціальної і правової державності, механізмів забезпечення та захисту прав і свобод людини. Для цього теоретики та історики держави і права повинні критично переосмислити ті напрацювання, що були зроблені в попередній період,запропонувати нові підходи до розв'язання актуальних проблем та шляхи їх вирішення.[ 4 ]

 

        Таким чином, система вищої юридичної освіти сьогодні складна і взаємодіє з політичними, економічними, культурними і соціальними системами. У цих умовах вища юридична освіта не може бути пасивним, а повинно істотно і динамічно впливати на навколишнє середовище, формуючи цивілізоване демократичне правове поле. У цьому полягає його позитивна роль і просвітницька місія.