Історія хрещення Русі в романі Семена Скляренка «Володимир»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ПЕТРА МОГИЛИ 
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ З ТЕМИ:

«Історія хрещення Русі в романі Семена Скляренка «Володимир»»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв - 2013

 

План

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Історичні передумови хрещення Русі………………………………………...4

2. Творчість С. Скляренка………………………………………………………..8

3. Образ князя Володимира у романі С. Скляренка…………………………...11

4. Історія хрещення Русі за романом письменника……………………….…...13

Висновки…………………………………………………………………………17

Список використаної літератури………………………………………….…….19 
Вступ

Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу. 

Досить нелегко описати  сутність християнізації для Русі, бо, як і кожне класове суспільство, вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій. 

Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала  світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного «я», переосмислення конкретних явищ.

Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення, яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах, дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.

Можливо, завдяки і  тому, що Володимир охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.

 

 

1. Історичні передумови хрещення Русі

Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах: то в Хазарії і Волзькій Болгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.

У Києві став княжити  старший Ярополк, що на той час  приблизно мав 17-18 років, отримав  прерогативу великого князя. У Древлянській землі – Олег, середній брат, був  кількома роками молодший. До речі, Древлянська  волость після 945 р. (древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір’ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієвий літопис мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол.

Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда – родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича. Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів  двоє «законних», напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість «незаконного» Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р. він залишався поганином.

У 977 р. починається озброєний  конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Ярополкової влади.

Відомий історик Толочко  П. П. першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами, Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боячись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у Повісті минулих літ, «став княжити Володимир у Києві один».

За дослідженням видатного історика Брайчевського М. Ю. є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертю останнього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну «робичич», яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про людину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії.

Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця.

Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ, але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хитрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду.

Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, з’явився до Володимира і був убитий двома варягами.

Варяжко відмовився скласти  зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ, певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князеві вдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд у тривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогою незаконнонародженого Володимира.

Саме за Володимира державі русів  судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на «державу-територію» – із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах. За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування території Давньоруської держави. З 981 – 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних слов’ян. Вони проходили у районі верхів’я Оки і Волги на сході; Сули, Північного Донця, Бугу, Неману, Західної Двіни – на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер – на півночі.

 

2. Творчість С. Скляренка

С. Скляренко почав друкувати поезію з 1913; був співробітником одного з перших радянських літературних журналів «Вир Революції» (1921), пізніше журнал «Життя й Революція».

У прозі Скляренко активно виступав з 1930, видавши понад 60 книг оповідань, нарисів, повістей і романів; серед інших книги оповідань і нарисів: «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931), «Домаха Завгородня» (1934), «Пулино-Гута» (1935), «Оповідання про почуття» (1936), «Радість людського існування» (1937), «Завжди разом» (1942), «Рапорт» (1945), «Орлині крила» (1948) й ін. На 1930-і pp. припадає низка більших прозових творів Скляренка виробничої тематики, зокрема роман про побудову Дніпрельстану «Бурун» (1932). Спрямований проти «українського буржуазного націоналізму» роман-трилогія «Шлях на Київ» (1937–1940), написаний за офіційною радянською концепцією тенденційного перекручення історичних подій доби українських визвольних змагань. 

За Другої світової війни Скляренко  працював військовим кореспондентом, і на цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1944). Найвищим досягненням у творчості Скляренка є його історичні романи з останніх років життя: «Святослав» (1959), високо оцінений критикою (Олександр Білецький) за майстерне відтворення державно-творчої діяльності київського князя і повноту зображення життя Києва тієї доби на базі використання багатьох історичних джерел, і «Володимир» (1962), з тими самими прикметами. За життя Скляренка вийшли: «Вибране» (1948) і «Твори» (т. І – V, 1955).

С. Скляренко відомий як автор історичних романів та блискучий белетрист. Намір Скляренка написати трилогію про становлення Київської держави у 10-11 ст. реалізований частково: побачили світ лише дві книги: «Святослав» (1959), «Володимир» (1962). У центрі роману «Святослав» – постать князя Святослава Ігоровича, хороброго воїна, видатного полководця, державного діяча та дипломата. У двох книгах роману «Княгиня і рабиня», «Над морем Руським» письменник на основі літописних матеріалів та фольклорних матеріалів зобразив князя Святослава та його оточення на тлі тогочасної епохи.

Святослав Семена Скляренка – хоробрий воїн, досвідчений політик, мудрий володар держави, видатний полководець. Таким побачив його письменник після ретельного вивчення історичних пам'яток, у першу чергу літописів. Семен Скляренко провів велику дослідницьку роботу, зіставляючи факти історії та аналізуючи їх.

Семен Скляренко багато сторінок свого роману присвятив захопленому змалюванню свого героя на чолі дружини. Автор пише про справжній авторитет князя серед дружинників. Як людина демократичних поглядів, Святослав завжди поводився, як простий воїн. Ось чому його так любили співвітчизники, а дружинники були завжди готові йти за князем у найжорстокішу битву.  
 Князь Святослав, який ніби ожив під натхненним пером Семена Скляренка, постає перед нами як справжній патріот. Він бажає могутності й добра рідній державі. Святослав щирий у цьому почутті, і це – основний сенс екскурсу в минуле, який майстерно зроблено письменником. 

Семен Скляренко належав до тих письменників, які завжди мали свого внутрішнього цензора. Тому, перечитуючи його твори, інколи доводиться гадати, що саме в них зумовлене обережністю, а що – власним розумінням тих чи інших явищ суспільного життя доби, психології й поведінки персонажів.

      Працелюбний  і продуктивний прозаїк написав  чимало. Проте в свідомості сьогоднішнього  читача він передовсім живе «Святославом» та «Володимиром». І тут є певна закономірність. Саме з цими творами пов'язане відродження, а згодом і небувале раніше піднесення жанру історичного роману в Україні. Романам Семена Скляренка судилося стати своєрідним прологом до майбутніх історичних полотен П.Загребельного, Р.Іваничука, Р.Федоріва, В.Шевчука – письменників, які поповнили художній літопис про нашу минувшину.

Продовженням роману «Святослав» є роман «Володимир». У цьому романі поєднався непересічний талант С. Скляренка як письменника та науковця. Отже, звернемося, до безпосереднього образу князя Володимира у романі С. Скляренка.

 

 

3. Образ князя Володимира у романі С. Скляренка

Володимир спочатку постає у романі як син простої рабині. Обидва сини угорської князівни – Ярополк і Олег – з юних літ зневажали брата, пишались тим, що самі вони, мовляв, князі, а Володимир – робочич, син ключниці.

Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злі слова задиркуватого сина князівни, скільки разів хотів кинутись на нього з мечем!

Та ніколи Володимир  не виказав своїх почуттів, був  тільки мовчазний, малоговіркий, блиск очей часом свідчив, як було йому боляче, важко.