Іван Нечуй-Левицький майстер соціально-побутових повістей

«Українська жизнь,— писав Іван  Нечуй-Левицький,— то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його бралися і такі високі таланти, як

Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки жде  робіт­

ників, цілих шкіл робітників на літературному полі»

 

            Нечуй- Левицький звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних класів і станів тогочасної України. Ставлячи такі завдання перед письменниками, він і сам прагнув виконати накреслену творчу програму. У його творах з’являються колоритні постаті селян часів кріпацтва й пореформеної епохи, образи найманих робітників перших капіталістичних промислів і фабрик, рельєфні типи поміщиків, посесорів, фабрикантів, великих і дрібних чиновни­

ків, міщан, купців та ціла галерея осіб із стану духівництва. Письменник далеко вийшов за межі тем, традиційних для тогочасної української літератури, створивши, зокрема, епічні полотна з життя української інтелігенції, ар­

тистичної богеми та нариси побуту людей міського «дна». Він створив ряд незабутніх характерів, насамперед з народного середовища, яскраві художні картини побуту й праці тогочасного суспільства, овіяні теплим почуттям пейзажі України. Саме за широку обсервацію життя, за різноманітність і багатобарвність людських характерів, за повнокровні описи їхнього соціально-побутового й природного оточення І.Франко високо цінував Нечуя-Левицького, назвавши його «колосальним, всеобіймаючим оком України».

            Новаторство Нечуя-Левицького полягало в тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки «оповідного» стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об’єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер’єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів. Немале значення для розвитку Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв’язках із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах). Реалістичні точність і докладність характеристик у творах письменника поєднуються з поетизацією народних героїв, використанням жанрових та образних засобів українського фольклору (пісні, прислів’я, казки, легенди, анекдоти).

 

 

 

Іван Семенович  Левицький (літературні псевдоніми —І. Нечуй-Левицький, І.Нечуй та ін.) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві Київської губернії (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями й побутом селян, осягав глибини українського фольклору, пізнавав велич поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався  Нечуй-Левицький у Богуславському училищі (1848— 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861— 1865). Перед ним відкривалася перспектива духовної кар’єри, але юний магістр

богослов’я  всупереч сімейним традиціям, рішуче від неї відмовляється й обирає для себе професію педагога. Він викладає російську мову й літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865— 1866), гімназіях Ка-

ліша, Седлеця (1866— 1873), Кишинева (1873— 1884). У 1885 р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві й, ведучи досить замкнене життя, цілком віддався літературній праці.Вступивши на літературну ниву в 60-ті роки XIX ст.,

Нечуй-Левицький  одразу привернув до себе увагу читачів і критиків. Вже перші його  твори — «Дві московки» ,«Рибалка Панас Круть» (1868), повість

«Причепа» (1869) — вирізнялися новизною характерів, яскравістю

барв. Свіжими  й оригінальними були образи двох жінок-«московок». Натури різного темпераменту, різного підходу до життя — тиха, замріяна Ганна й непокірна, палка Марина — нещасливі не стільки внаслідок особистих обставин

життя, скільки  через причини соціального характеру  — миколаївську

солдатчину, безземелля й злидні.

            Пластично постає перед читачем постать старого Крутя з оповідання «Рибалка Панас Круть». Замолоду через панське свавілля та бідність він змушений був міняти місця проживання, а на старість лишився одинаком-«невдахою». Лише в єднанні з природою Надросся, у спогадах про

юнацькі роки та давню любов виявляються поетична душа рибалки і його природжений естетизм.

            Об’єктивно-епічна манера набуває дальшого розвитку стає основною в творчості Нечуя-Левицького — повістяра й романіста. Повість «Причепа» — це родинна хроніка, в якій відбиваються складні суспільні відносини на Волині.

Патріархальний  уклад побуту, звичаї і моральні норми двох родин, як і їхній добробут, нищаться й занепадають під впливом польських магнатів і шляхти. Особливо згубно відчуває наслідки цього впливу молоде покоління, пред­

ставники  якого приходять до повного морального розкладу (Ясь Серединський, Яким Лемішковський) і трагічного кінця (Ганя). І хоч у творі подекуди впадає в око тенденційність письменника (різкий поділ постатей на позитивні й негативні, пояснення причин конфліктів суто національ ними відносинами, навмисне протиставлення старосвітського побуту українського заможного міщанства як простішого й демократичнішого чванливості й «аристократич- ним» намірам польської шляхти тощо) і прояви схематичності, вони відступають перед авторським прагненням правдиво відтворити реальні картини життя. Вістря сатири Нечуя-Левицького спрямоване проти польських панів і ніколи не зачіпає польського народного середовища. Шляхтянці Зосі він протиставляє простих полячок, які, на його думку, «гарні люди, хазяйки». У гумористичному й сатиричному тоні змальовує письменник побут волинських попів, що зводиться до надуживання горілкою, повної байдужості до своєї «пастви», навіть до додержання канонічних форм релігійної обрядовості.

         

 

 

  Нечуй-Левицький відкриває в українській прозі нові явища пореформеної епохи: початки формування робітничого класу, зростання буржуазних відносин. Якщо згодом у творах російських письменників народницького напряму

критика відзначала перевагу публіцистичних, суб’єктивних

начал над  суто художніми, то в повістях Нечуя-Левицького

на першому  плані саме художньо-об’єктивне змалювання

народних  типів. В образах селян правдивість  і точність

зображення  поєднуються з увагою до емоційно-поетичного

світу особистості  та барвистого природного оточення,'з яким

герої тісно  пов’язані. Стиль письменника позначений нахи­

лом до живописної образності, до насичених, виразних на­

роднопоетичних епітетів і порівнянь.

Нові для  української прози малюнки фабричного побу­

ту й праці, відтворені в повісті «Микола  Д ж еря», виходять

на першиіі план в іншому визначному творі письменника —

повісті «Бурлачка», де розгортається трагедія селянської

дівчини, згодом найманої робітниці,— Василини. В  її долі

відбиваються  типові риси народного життя пореформеної

епохи, процес пролетаризації селянської бідноти, її розгуб­

леність і бідування на капіталістичних підприємствах. Учо­

рашні селяни підпадають під владу великих і малих хижа-

ків-визискувачів та цілої армії їхніх прислужників, нагля­

дачів. Чимало підприємців, нестримно нагромаджуючи ве­

личезні багатства, не зупиняються ні перед якими засобами

експлуатації  робітничого люду, вони байдужі до злиднів,

горя й  сліз трудівників. Це, за іронічною  характеристикою 

автора, «були  міністри пшениці, жита, міністри гречки й 

проса й навіть міністри свинячого сала, олії й  дьогтю, то

були взагалі  українські губернатори мужицького поту й 

сліз...» Змальовуючи деморалізацію й зубожіння селян в умо­

вах буржуазного міста, Нечуй-Левицький показує, що саме

злидні, безземелля, виснажлива праця на панських ланах 

штовхають Василину та її подруг на далекі заробітки. Об­

раз «бурлачки» позначається соціальною характерністю  й 

психологічною глибиною. В її історії вирізняються два ос­

новні етапи: перший, коли вона, весела й безтурботна, пи­

шається вродою й молодістю, і другий, коли Василина слу­

жить у панських покоях, стає жертвою панської примхи,

зневаженою  покриткою. В бур’янах над Россю  народжує

вона сина й сповнена сорому та відчаю нестямно кидає 

його в  бистру воду. А потім — тяжкі  муки розтоптаного м а­

теринства й пошуки шаленого забуття. В своєму горі вона

не одна. Про це свідчать дитячі кістки в  гарячій купі по­

пелу коло сахарні й журлива жіноча пісня «Ой, у нашому

Стеблеві стала новина, Породила Биківночка малеє дитя...».

107Тяжкі умови  фабричної праці й побуту довершують  зло, 

сприяють  деморалізації «бурлачки», загрожують їй втратою 

людської  гідності. Кінцівка повісті може здатися ідилічною: з брудного

міського  бруку Василину, як знівечену й  кинуту степову 

квітку, піднімає й відроджує до життя робітник Михаль-

чевський (постать цікава, але надто ескізна). Іншими ти­

повими долями робітників і робітниць, які не знаходять

виходу з  лабетів експлуатації й приниження, автор під­

креслює винятковість щасливого випадку з Василиною.

вський) традицій.

У гумористичних  оповіданнях про бабів П араску й Па-

лажку, в повісті «Кайдашева сім’я» за певної моралістич­

ної настанови Нечуй-Левицький виявляє увагу до соціаль­

них явищ пореформеного  села. Сміючись, він об’єктивно

розкриває такі сумні речі, як темрява й неуцтво, зростаю­

чий індивідуалізм  і навіть взаємна ворожнеча в  селянській

родині. Письменник висуває вимогу всебічного, правди­

вого аналізу народного життя. Він гадає, що зосередженість

письменників  лише на добрих, світлих сторонах народного 

побуту, зображення селянина, «яко невинного терпільника,

мученика», можна пояснити часами кріпаччини, коли народ 

«терпів, як віл в ярмі». Тоді літератори «по  дуже натураль­

ній причині  прихиляли до нього своє серце, жалували його

і поминали недостачу й темні плями народної жизні»

У пореформену  епоху слід, вваж ає письменник, виявля­

ти справм<ні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-

якої ідеалізації, уважно придивлятися до всіх, навіть най-

темніших, рис  селянського побуту й психіки.

Ворожнеча між  членами однієї родини за клапоть  поля,

за садибу, за стару грушу на межі не виникає  зненацька,

а поступово  розгоряється, тому що землі обмаль, а вона

єдиний засіб  для прожиття. Письменник гумористично по­

казує взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості

серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий

характер: автор  бачить вплив на психологію трудівників 

їхнього тяжкого  становища, бо після довговічної  панщини 

вони потрапили  в нові, незвичні пореформені обставини.

Із серії  комічних подій, зрештою,^ складається  досить сумна 

картина буття  сім’ї, де сии виступає проти матері, й уся

родина марно  витрачає сили й здоров’я на безглузді  супе­

речки та чвари. На думку Нечуя-Левицького, такий стан не

відповідає  справжній суті «народного духу». З а художньою силою й правдивістю змалюиаиіія україн­

ських національних характерів «Кайдашева сім’я» нале­

жить до найвіїдатніших творів з народного життя у вітчиз­

няній і світовій літературі. Соковиті й бпріиісті описи по­

буту й  праці селян у Левицького критики  іноді порівнювали 

з відомими побутовими картинами Е. Золя.

студентам).

Знання побуту, моралі й звичаїв духівництва  знайшли 

шілення у великій повісті Нечуя-Левицького «Старосвіт­

ські батюшки та матушки» (у 1884 р. в російському пере­

кладі надрукована в «Киевской старине», в 1888 р. мовою

оригіналу —  в журналі «Зоря»). Автор називав  цей твір

«біографічною повістю», або «біографією двох родин». Тут 

письменник  у властивій йому неквапливій  манері, яка вклю­

чає численні живі діалоги й комічні сценки-анекдоти в дусі

сіаровинних інтермедій та дрібних жанрів усної народної

гнорчості, розгортає паралельні історії двох попівських р6-

лии — Моссаківських і Балабух. Деталізовані побутові опи-

сп (попівський похорон, вибори «на парафію», старосвіт­

ські й «новомодні» весілля, розгульні різдвяні й великодні

соята, щоденні господарські клопоти тощо) відтворюють

атмосферу часу й прикмети тогочасного середовища. Р ел ь­

єфно виписані, забарвлені гумором, а подекуди й досить

гострою сатирою  реалістичні типи «батюшок» (Харитон 

Моссаківський, Марко Балабуха, отець Мельхиседек) 1

«матушок» (Онися, Олеся, М арта). Повість може здатися

1І1дещо розтягненою,  безподійною, але вона віддзеркалює

саме таке, мляве й одноманітне, буття персонажів твору. «Батюшки» постають не в блискучих риза.ч,

не під  час урочистого служіння, а в повсякденному, домаш ­

ньому житті. Це «перенесення в побут» виявляється  дуже

промовистим.

На гастролях  в Микитянал», «Дивовижний похорон»).

Повісті «Хмари»  й «Над Чорним морем» за широтою 

матеріалу, за переплетенням сюжетних ліній  і різноманіт­

ністю характерів наближаються до центробіжного, соціаль­

но-побутового роману-хроніки. Це стосується й великих ху­

дожніх творів Нечуя-Левицького на історичну тему («Князь

Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Внговський»).

ремія Вишневецький», «Гетьман Іван Внговський»).

Характерно, що перші українські розгорнуті повісті  й 

романи иа сучасну тему створюються в пореформену епоху,

коли ускладнюються  й стають більш розвиненими суспіль 

ні відносини, а особистість дедалі біліщіе набуває самоцін

ності, виділяючися з маси й виявляючи активну діяльність

Саме тоді виникає потреба у творі з  розвиненою структу

рою, переплетенням  сюжетних ліній, складною поетичною 

системою, здатною  показати долю особистості в її різнобіч